Мар’яна Варварук, керівниця «Арт-драми», людина добре знана в нашому університеті. Її акторською майстерністю та режисерським талантом захоплюються і студенти, і викладачі. Але про ще одну грань життя пані Мар’яни відомо не всім. Про шлях у хірургічну науку читайте в її сьогоднішньому інтерв’ю «Медичній академії».
– Пані Мар’яно, виходить, що не театром єдиним сповнене життя? Коли відчули, що наука – то ваше?
– Про науку ніколи не мріяла. Звісно, ще коли була студенткою, брала участь в конгресі студентів і молодих вчених, і тези писала, доповідала, гуртки відвідувала, але бажання стати науковицею, не було. Мої думки витали навколо практичної медицини – хотіла стати доброю хірургинею, лікувати людей. Але наука, напевне, сама мене знайшла. Під час проходження очного циклу інтернатури на кафедрі хірургії ФПО. Мені пощастило в тому сенсі, що доля подарувала надзвичайного керівника – завідувача кафедри хірургії ФПО, професора Ігоря Яковича Дзюбановського. Власне, це випадкове, на перший погляд, знайомство стало для мене доленосним, бо то був старт мого входження в неймовірно цікавий світ науки. Я почала замислюватися про прицільну, ґрунтовну роботу в галузі хірургії. Не буду лукавити, був певний острах, через особливості наукової роботи саме в медичному виші, переживала, а чи зможу, чи вийде. Але коли в тебе є план і ще такий досвідчений науковий керівник, то крок за кроком ідеш до мети. Мрії здійснюються.
– Як обирали тему наукової роботи, здається, в хірургії все, що можливо було, вже дослідили?
– Це на перший погляд лише здається, що вже все дослідили та немає цікавих наукових рішень. Але якщо заглибитися, то завжди знайдеться проблема, яка ще не достатньо вивчена. З допомогою Ігоря Яковича вдалося знайти свою нішу та розпочати дослідження, яке мене дуже захопило.
Тема моєї дисертації – це троакарні грижі передньо-бокової черевної стінки після лапароскопічних оперативних втручань при захворюваннях органів черевної порожнини. Я дуже виважено підійшла до цієї роботи й просто напросилася в аспірантуру до свого наукового керівника з тим, аби ґрунтовніше працювати над цією темою. Зважаючи на те, що зараз левову частку оперативних втручань проводять саме за допомогою лапароскопічного доступу, це стало таким «благодатним» ґрунтом для наукових дослідів. Проблема в тому, що після малоінвазивних втручань дуже часто виникає специфічний тип кил, що в зарубіжних джерелах давно описано та не є інновацією. В Україні діагностичні маркери цієї проблеми ще не достатньо вивчені, тому ми з науковим керівником зійшлися в думці, що було б цікаво дослідити, як часто ці кили виникають, які предиктори їх появи. Одним з основних моментів моєї роботи був пошук чинників ризику троакарних гриж у пацієнті після лапароскопічних втручань, які згодом я підтвердила за допомогою побудови багатофакторної регресійної моделі. Водночас ми ще й долучили експериментальну частину. Я проводила досліди зі стовбуровими клітинами, які мені люб’язно надала завідувачка центральної науково-дослідної лабораторії ТНМУ Аліна Іванівна Довгалюк. Метою цієї ділянки роботи було апробувати сучасні методи лікування таких кил з використанням мезенхімальних стовбурових клітин. У процесі визначено чинники ризику, які сприятимуть виникненню троакарних кил після лапароскопічних операцій. Була розроблена також математична модель ризику розвитку троакарних кил, а в перспективі буде ще й розроблено медичний калькулятор, за допомогою якого можна спрогнозувати ризики виникнення таких кил. Якщо в пацієнта «збігатиметься» шість або ж більше факторів, то це свідчення того, що після лапароскопічного втручання є велика ймовірність виникнення троакарної кили. Вважаю, що таке дослідження є гарною підмогою для хірургів, аби провести завчасну профілактику. Під час лапароскопічних оперативних втручань доступ до черевної порожнини здійснюється за допомогою троакарів. Найбільший за діаметром троакар зазвичай встановлюють у навколопупковій ділянці. Саме ця зона після операції є потенційно вразливим місцем, адже через сформований дефект у м’язово-апоневротичному шарі передньої черевної стінки в подальшому може виникнути післяопераційна, так звана троакарна кила.
Попри те, що після завершення втручання фасціальний дефект ушивається відповідно до загальноприйнятих хірургічних стандартів, клінічна практика свідчить про те, що саме в ділянці встановлення троакара більшого діаметра почасти формуються килові випинання. Це пов’язано з локальним ослабленням тканин, порушенням мікроциркуляції, індивідуальними особливостями репаративних процесів, а також з підвищенням внутрішньочеревного тиску в післяопераційному періоді.
Методика, яку ми запропонували, ґрунтується на морфологічному та патогенетичному аналізі процесів загоєння в зоні дефекту. Вона дозволяє хірургу прогнозувати ризик недостатньої регенерації тканин у так званих «критичних» або «аварійних» ділянках передньої черевної стінки. За наявності чинників ризику доцільно вже під час первинного оперативного втручання розглянути можливість профілактичного зміцнення цієї зони за допомогою сітчастого імпланта.
Таким чином, йдеться не лише про лікування сформованої кили, а про її активну профілактику. Превентивне використання сітки в зоні постановки троакара великого діаметра може значно знизити частоту розвитку троакарних кил, покращити віддалені результати лапароскопічних операцій та зменшити потребу в повторних хірургічних втручаннях.
– Як лікувати такі кили?
– Способів лікування кил більше, ніж достатньо, і це не є нова інформація. Але ми вирішили вдатися до використання мезенхіальних стовбурових клітин, їх часто зараз застосовують, особливо в регенеративній медицині. У своїй дисертаційній роботі я досліджувала, як можна покращити загоєння дефектів передньої черевної стінки. Для цього було змодельовано м’язово-апоневротичний дефект у лабораторних тварин і порівняно чотири підходи до його корекції: пластику власними тканинами, пластику з додаванням мезенхімальних стовбурових клітин, використання поліпропіленової сітки та комбінацію сітки зі стовбуровими клітинами.
Ми оцінювали, як відбувається загоєння на різних етапах – через 10 і 30 діб після операції. Аналізували інтенсивність запальної реакції, формування грануляційної тканини, розвиток нових судин, а також якість і зрілість сполучної тканини. Виявилося, що застосування лише традиційних методів власних тканин або сітки, супроводжувалося більш вираженою запальною реакцією та тривалішим формуванням рубця. Тим часом додавання мезенхімальних стовбурових клітин суттєво зменшувало запалення, пришвидшувало перебудову тканин і сприяло формуванню більш щільного та організованого рубця. Найкращі результати були отримані при поєднанні поліпропіленової сітки зі стовбуровими клітинами: у цій групі швидше зникали ознаки запалення, зменшувалася кількість запальних клітин, активніше працювали фібробласти – клітини, що відповідають за синтез колагену та формування міцної сполучної тканини. Уже на 30-ту добу ознак активного запалення практично не виявляли.
Отже, результати мого дослідження свідчать, що комбіноване використання сучасних сітчастих імплантів і мезенхімальних стовбурових клітин може значно покращити процес загоєння, зробити рубець більш повноцінним і потенційно знизити ризик післяопераційних ускладнень та рецидивів кил. Це відкриває перспективи для вдосконалення хірургічного лікування дефектів черевної стінки в клінічній практиці.
– Ваші успіхи в науці викликають щире захоплення. Яким, на ваш погляд, має бути сучасний вчений?
– Якщо йдеться про справжнього, відданого своїй справі науковця від медицини, то, на мій погляд, він має органічно поєднувати і практику, і науку, лише в такому тандемі можна досягти результату. Відчувати смак дослідницького пошуку й, зрештою, кайф від того, чим займається. Це людина, яка має відкривати щось нове, і що дуже важливо, любити сам процес дослідження, яке може тривати роками. А ще, як пафосно б це не звучало, віддати себе науці та розуміти, що наука має стати частиною її життя. Зрозуміло, що лікар-практик має використовувати власні наукові висліди в лікуванні пацієнтів, тоді ця діяльність матиме сенс, а не пилитиметься у шухляді письмового столу.
– Кажуть, що захист вашої дисертаційної роботи мав справжній успіх. Кафедра й сцена – для вас це однакові чи різні відчуття?
– Насправді дуже схожі, бо коли готуєшся до захисту, збираєш матеріал, прокручуєш у думках можливі варіанти запитань, то це чимось нагадує підготовку до постановки п’єси – маєш так скласти пазли і в одному, й у другому випадку, щоб твій фінальний вихід був на висоті: глядачі провели щирими оваціями, в опонентів не виникало жодних запитань, а рецензенти та науковий керівник отримали моральне задоволення. Насправді захист проходить швидко. Дві години, за якими багато днів напруженої праці, збігають майже миттєво. Це водночас відчуття і полегшення, і певної спустошеності, бо важливий етап у твоєму житті, як завершальний акт у п’єсі збігає кінця. Те, до чого йшла, чим жила, на жаль, уже в минулому, хвилина слави минула. Згодом же настає момент істини, коли приходить усвідомлення, що головне зараз – не зупинятися на досягненнях, генерувати у собі нові ідеї, продовжувати рухатися, розширювати наукові напрями, не припиняти науковий пошук. Така моя концепція наукового життя. Я завжди жартую, що мій локомотив має рухатися, доки є сили, бажання та наснага.
– Що у ваших планах, пані Мар’яно?
– Не зупинятися на здобутках, продовжувати науковий поступ, втілювати наукові досягнення у свою повсякденну практику. Мрію також розвивати свою педагогічну майстерність як викладачки, мені дуже до вподоби робота зі студентами. Вірю, що з Божою допомогою в Україні нарешті завершиться ця кривава війна, люди повернуться до своїх домівок, а наші хлопці з полів битв. Працювати, творити, лікувати людей, займатися наукою у вільній від орків Україні, яка живе у спокої, мирі, злагоді та добрі – моя мрія, вірю, що незабаром вона здійсниться. Я дуже цього бажаю.
Лариса ЛУКАЩУК